Володимир Іванович Дарда народився у с. Скопці (нині с. Веселинівка Баришівського району) на Київщині в родині вчителів. Роки юності письменника припали на період Другої Світової війни. У 1951 році закінчив філологічний факультет Київського університету. Перший твір – «Звичайне щастя», був опублікований у 1947 р. Ще у період навчання в університеті почав працювати редактором у журналі «Вітчизна», далі працював літредактором у видавництві «Мистецтво», згодом – завідувачем відділу літератури у журналі «Зміна». З 1962 р. обіймав посаду редактора у видавництві «Радянський письменник».

Творчий доробок В. І. Дарди нараховує близько 20 різних за жанрами віршованих та прозових творів для дорослих та дітей. Так, у 1958 р. було опубліковано «Шумлять потоки», у 1968 р. – «Хлопці майора Кена», у 1970 р. – «Повернення з пекла», у 1972 р. – «Безодня серця», у 1978 р. – «Сніг на зелене листя», у 1981 р. – «Зелений вітер», у 1985 р. – «Коли гриміли гармати» та у 1991 р. – «Не забувай».

В доробку автора чільне місце займають твори, присвячені Т. Шевченкові: «Земля, яку сходив Тарас…» (1959 р.), «Сильніший за долю» (1961 р.), «Його кохана» (1964 р.) та «Переяславські дзвони» (1990 р.).

З дитячої літератури, слід відзначити: «Бабусині пиріжечки» (1960 р.), «Відчиняй віконце» (1970 р.) та «Танкіст і Петрик» (1979 р.). Помер письменник 17 липня 1992 р. у Києві. Документальні матеріали письменника до ЦДАМЛМ України були передані його дружиною А. П. Дардою у 1998 р. Серед його творчого спадку к: є романи, повісті та вірші з авторськими правками та редакціями; біографічні документи, приватне листування, індивідуальні та групові фото. Матеріали, що стосуються творчої діяльності В. І. Дарди, відклалися також у фондах ЦДАМЛМ України діячів української культури: Волошина І. І. (Ф 498), Угляренко П. В. (Ф. 773), Логвиненко В. А. (Ф. 1045) та інших. Крім того, документи про письменника містяться у фонді видавництва «Письменник» Спілки письменників України (Ф. 212).

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду В. І. Дарди Ф. 1166 Оп. 1,Оп. 2, до інформаційного повідомлення проєкту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо філологів, літературознавців та поціновувачів української культури ознайомитися з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала архівіст відділу використання інформації документів, канд. іст. наук О. Бублик.

Костянтин Гордієнко народився 3 жовтня 1899 р. у с. Микитинці на Хмельниччині. Навчався у місцевій школі. У 1910 р. переїхав з рідними до м. Одеси. У 1917 р. закінчив Одеську ремісничу школу, отримавши спеціальності слюсаря та токаря. Працював у майстернях, хімічному і рафінадному заводах, у редакціях одеської газети «Більшовик» (1920 р.) і повітової газети «Червоне село» (1921 р., Балтський повіт, Поділля). Тут він та інші молоді автори здобували письменницький досвід: писав статті, нариси, зарисовки на тему сільського життя. У 1922–1927 рр. письменник мешкав у Харкові, був членом спілки письменників «Гарт», працював у газеті «Вісті ВУЦВК» разом з В. Блакитним, О. Довженком та Остапом Вишнею. Брак літературної освіти компенсував наполегливим самонавчанням та бесідами з досвідченими майстрами слова. З 1923 р. почав друкувати у газетах і журналах оповідання («Весняний час», «Буденна історія», «Як я був редактором повітової газети») та видавати невеличкі книжечки.

З 1929 р. жив у селі поблизу м. Лебедин на Сумщині, оскільки вважав, що для того, щоб писати про життя селян, треба жити у сільському середовищі. З 1934 р. К. Гордієнко – член Спілки письменників України. У роки війни працював у редакції газет «Соціалістична Харківщина» і «Радянська Україна».

К. Гордієнко почав писати у 1920 р., коли працював у газетах. Відомий романами і повістями, у яких відображені бурхливі соціально-економічні перетворення на селі у ХХ ст.: «Червоні роси» (1926), «Автомат» (1928), «Славгород» (1929), «Повість про комуну» (1930), «Атака» (1931), «Зерна» (1934), «Діти землі» (1937), «Чужу ниву жала» (1940), «Дівчата-подруги» (1941), «Листи до друзів» (1942), «Вірність» (1943), «Сильніше смерті» (1946), «Б’ють джерела» (1947), «Заробітчани» (1949), «Цвіти, земля» (1951), «Дівчина під яблунею» (1954), «Сім’я Остапа Тура» (1958), «Зимова повість» (1965), «Буймир» (1968).

У 1973 р. К. Гордієнко став лауреатом Шевченківської премії за трилогію «Чужу ниву жала» (1940), «Дівчина під яблунею» (1954), «Буймир» (1968).

К. Гордієнко писав і дитячі оповідання: «Федько» (1925), «Ладька» (1930), повість про виховання школярів «Буян» (1938). Окрім художніх творів, письменник є автором книг спогадів і роздумів про літературу і мову: «Лінія пера» (1932), «Слово про слово» (1964), «Рясне слово» (1978).

Костянтин Гордієнко помер 18 грудня 1993 р. у м. Харкові. Документи, що зібрані у фонді К. О. Гордієнка, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України К. О. Гордієнком особисто у 1970–1971 рр. та 1979 р. Вони охоплюють період з 1922 р. до 1979 р. Фонд налічує 110 од. зб. Основний масив документів складають творчі матеріали (машинописи і рукописи прозових творів, статті, підготовчі матеріали); образотворчі матеріали (індивідуальні та групові фотографії); матеріали до біографії (автобіографія 1970 р., посвідчення, вітальні адреси, телеграми, листівки); епістолярна спадщина. Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відскановані описи особового фонду К. О. Гордієнка (ф. 267, оп. 1, оп. 2) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук,Ігор Резнік

Іван Олексійович Світличний народився у с. Половинкине на Луганщині в родині колгоспників. Спочатку навчався у Половинківській школі, а згодом – у Старобільській, яку у 1947 р. закінчив із золотою медаллю. У 1947 р. вступив на філологічний факультет Харківського державного університету ім. О. М. Горького (нині ХНУ ім. Каразіна). Після закінчення вишу з відзнакою, одразу ж у 1952 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Писав наукову роботу під керівництвом академіка О. І. Білецького. У 1955 р. обійняв посаду завідувача відділом критики журналу «Дніпро», а через два роки став відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство». Упродовж 1957–1963 рр. працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури, далі – в Інституті філософії, згодом – у Товаристві охорони природи.

Вперше арештований у 1965 р. за статтею 62.1 «Антирадянська агітація і пропаганда», був звільнений через 8 місяців.У 1965 р. у зв’язку з переслідуванням публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем. Після другого арештув 1972 р. І. О. Світличний був засуджений за тією ж статтею на 7 років таборів та 5 років заслання. Ув’язнення у таборі відбував у Пермській області, а заслання – в Алтайському краї (Усть-Кан, Майма). У 1981 р. пережив тяжкий інсульт, отримав інвалідність І-ї групи. Відбувши покарання, повернувся до Києва у 1983 р. У 1989 р. Світличного нагороджено Премією імені Василя Стуса та посмертно у 1994 р. – Державною премією України імені Тараса Шевченка.

У наслідок тяжких хвороб І. О. Світличний помер 25 жовтня 1992 р.

І. О. Світличний був послідовником харківської філологічної школи. Його аналітичні статті стосувалися творів літераторів 1960-х років та були присвячені критиці тогочасної заідеологізованої літератури(«Про внутрішню суперечність художнього образу», «Художні скарби «Великого льоху»», «Коментар критичний до коментаря наукового» тощо). Однією із знакових робіт І. О. Світличного є рецензія «На калині клином світ зійшовся» на збірку І. Калинця «Відчинення вертепу». Вагомими напрямом діяльності Світличного була праця над словниками. Так, у 1970 р. вийшла його рецензія на тритомний «Російсько-український словник», в якій І. О. Світличний підкресливйого русифікаторську спрямованість.

Вже під час перебування у таборі в 1976 р. написав статтю «Духовна драма Шевченка», яка буде опублікована лише у 1990 р. у збірці «Серце для куль і для рим». Світличний наголошував на перегляді аналізу «Кобзаря» за системою «добрі люди» – «лихі пани».

З поетичного доробку І. О. Світличного найбільш знаковими є – «Моя свобода», «Жалісний сонет», «Відчай», «Голова на палі» та ін., а також слід відзначити написану у таборі поему «Курбас».

Вагому частину творчої спадщини І. О. Світличного складають переклади робіт з французької, чеської, сербської, польської, турецької та інших мов. Світличний представив оригінальну інтерпретацію на поезію Беранже, яку опубліковану у видавництві «Дніпро» у 1970 р.

Документи І. О Світличного були передані до ЦДАМЛМ України у 1990 р. й у 1995 р. вдовою Л. П. Світличною, Н.І. Міняйловою, С.Д. Попель та В. Ю. Осадціним. Архів надійшов на опрацювання у травні 2003 р. У фонді Івана Світличного зберігаються переклади французьких творів, наукові статті І. О. Світличного та його фотографії. Також матеріали, що стосуються творчості та діяльності І. О. Світличного зберігаються у фондах діячів української культури: Сверстюка Є. П. (Ф. 1153), Вовк В. (Ф. 1212),Корогодського Р. М. (Ф. 1297) та інших, серед яких фонд Документів діячів культури і мистецтва з відомчих архівів прокуратури, суду і органів КДБ УРСР (Ф. 1196).

Запрошуємо дослідників та поціновувачів української культури ознайомитися з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду І. О. Світличного Ф. 1217 (Оп. 1), до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала архівіст відділу використання інформації документів, канд. іст. наук О. Бублик.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у м. Вінниці у сім’ї державного службовця.Освіту здобував у початковій школі міста Бар (1875–1876 рр.), до якого переїхав разом з родиною. У 1876–1880 рр. навчався у духовному училищі в м. Шаргороді на Вінниччині. Під впливом творів Т. Шевченка та Марка Вовчка вирішив стати письменником.

У 1881 р. його родина повернулася до Вінниці. Через хворобу матері та смерть батька у 1886 р. Михайло Коцюбинський залишився єдиним годувальником. У 1886–1889 рр. заробляв на життя приватними уроками та займався самоосвітою. У 1891 р. екстерном склав іспити на народного учителя у Вінницькому реальному училищі, після чого працював репетитором. Перебував під таємним наглядом Подільського жандармського управління через пропаганду революційних та самостійницьких ідей та зв’язки з новоствореним таємним полтавським товариством «Братство тарасівців». Упродовж 1891 р. працював домашнім вчителем у родині бухгалтера в с. Лопатинці. У 1892–1896 рр. працював у Одеській філоксерній комісії, яка боролась з шкідниками винограду у Таврійській і Бесарабській губерніях. Подорожі селами допомагали письменнику накопичувати матеріал для циклів «молдавських» і «кримських» оповідань. Він знав 9 мов, серед яких французька, грецька, кримськотатарська, циганська. У 1896 р. одружився з громадською діячкою Вірою Дейшою, з якою познайомився у 1894 р. у Києві на з’їзді «Громади». Вона народила йому 4 дітей.

У 1897–1898 рр. працював у редакції житомирської газети «Волинь».У березні 1898 р. надовго переїхав до м. Чернігова, де працював у земській управі діловодом, потім завідував столом народної освіти і редагував «Земський збірник Чернігівської губернії». З 1900 по 1911 рр. працював у Чернігівському статистичному бюро. Під час революції 1905 рр. неодноразово викликався на допити в Чернігівський корпус жандармів. Щосуботи у будинку Коцюбинських збиралися молоді письменники В. Блакитний, М. Вороний, П. Тичина та інші.

Михайло Коцюбинський одним з перших почав писати модерну українську прозу. В літературі дебютував у 1884 р. твором «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», який критики зустріли прохолодно. Він продовжував писати, але не друкувався до 1890 р., коли в ході поїздки до Львова познайомився з І. Франком та іншими львівськими літераторами і почав публікувати вірші у журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря» (перший вірш – «Наша хатка»). У 1891 р. написав оповідання «Харитя», «Ялинка» та ін. Під час служби в Криму та Бесарабії написав твори «Для загального добра» (1895), «Відьма» (1898), «В путах шайтана»та ін. (1899). Вони написані у романтичному та героїчному стилях.

З 1901 р. писав у жанрі соціально-психологічної новели: «Лялечка» (1901), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), повість «Fatamorgana» (1904), новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Як ми їздили до криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон» (1911) та ін. У 1911 р. відвідав Гуцульщину, після чого в 1912 р. опублікував повість «Тіні забутих предків» – визнаний літературний шедевр, екранізований у 1964 р. Сергієм Параджановим. Під час лікувальних поїздок на о. Капрі (Італія) у 1911–1912 рр. (хворів на астму та туберкульоз) Михайло Коцюбинський написав новелу «Коні не винні» та оповідання «Подарунок на іменини».

Життя Михайла Коцюбинського обірвалося 25 квітня 1913 р.

Документи про життя і творчість М. М. Коцюбинського відклалися у невеликій кількості у фондах українських діячів мистецтва та літературних критиків. Більшість з них зосереджені у фондах № 375 (фонд А. Х. Середи), №464 (фонд П. Г. Тичини) та № 940 (фонд діячів української культури Коцюбинських). Це переважно фотокопії фотографій М. М. Коцюбинського, обкладинки до його книг, ілюстрації до творів, листи, статті і спогади про нього.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук,Ігор Резнік

У 1946–1951 рр. навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Після його закінчення працював літературним консультантом Дніпропетровського відділення Спілки письменників України (далі – СПУ), редактором газети «Дніпровська правда», з 1954 р. – завідувачем відділу і заступником головного редактора журналу «Вітчизна». У 1961–1963 рр. працював головним редактором «Літературної газети». У 1964–1973 рр. – секретарем, заступником голови правління СПУ. У 1979–1986 рр. – 1-им секретарем правління СПУ. У 1979–1987 рр. був Головою Комітету з Державних премій ім. Т. Шевченка. У 1966–1967 рр. П. Загребельний разом з Головою СПУ О. Гончаром посприяли створенню ЦДАМЛМ України. У листах до заступників голови Ради Міністрів УРСР у 1965 р. вони просили прийняти постанову про створення Державного музею української літератури й мистецтв, де б зберігалися документи культурно-мистецького профілю, і закріпити за ним приміщення Центрального державного історичного архіву УРСР, яке якраз тоді звільнялося.

Друкуватись письменник почав у 1949 р. Перша збірка «Каховські оповідання» вийшла у 1953 р. У 1950-х рр. також видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки (1956), «Долина довгих снів» (1957). У 1960-70-х П. Загребельний займався написанням романів: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960), «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), трилогія «З погляду вічності» (1970), «Розгін», «Переходимо до любові» (1971), «Намилена трава» (1974), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Південний комфорт» (1984), «Тисячолітній Миколай» (1994) та ін. За роман «Розгін» нагороджений Державною премією СРСР, за романи «Первоміст», «Смерть у Києві» – Шевченківською премією (1974). У 2004 р. П. Загребельний нагороджений званням Героя України.

Історичні романи П. Загребельного «Диво», «Євпраксія», «Первоміст», «Роксолана», «Я, Богдан» стали підґрунтям національно-патріотичного виховання української молоді. «Його твори з історії України перевернули уявлення про минуле, змусили робити проекцію на сьогодення і повернути відчуття причетності до творення історії сьогоднішньої», – переконана лауреатка Шевченківської премії 2005 р. Марія Матіос. Павло Загребельний помер 3 лютого 2009 р. у м. Києві, похований на Байковому кладовищі.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук,Ігор Резнік

Одними з найважливіших символів та атрибутів становлення державності є Державний герб, Національна валюта та Державна печатка.

Після утворення Української Народної Республіки постало питання щодо розробки державних символів. До їх створення було залучено Василя Григоровича Кричевського. Василь Григорович Кричевський народився в с. Ворожба на Сумщині в родині міщанина, земського фельдшера. Закінчив Харківське технічно-залізничне училище, де освіту здобув під керівництвом архітектора С. Загоскіна та О. Бекетова. У 1892 р. працював помічником міського архітектора А. Шпінгеля, у 1893 р. – проектувальником на місцевій залізниці. Пропагував український стиль в архітектурі, зокрема, український модерн. З найбільш відомих архітектурних проектів слід відзначити: будинок Полтавського губернського земства, будинок І. І. Щітківського, літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка та інші.

Працював над оформленням книжок М. С. Грушевського та В. Винниченка. Упродовж 1912–1913 рр. очолював майстерню килимів Ханенків. У 1917 р. був обраний першим ректором Української Академії Мистецтв, але відмовився від посади на користь брата Федора. У січні 1918 р. працював над проектами банкнот, за якими була випущена купюра номіналом у 2 гривні. Втім, під час пожежі 1918 р. була втрачена значна частина проектів грошових паперів.

У березні 1918 р. В. Г. Кричевському було доручено розробити проекти Великого та Малого гербів. Митець представив проекти гербів у вигляді тризуба, обрамленого вінком зі стилізованого оливкового листя (Малий герб) та листя у вигляді ромбів (Великий герб). Також розробив Велику й Малу державні печатки.

За правління гетьмана П. Скоропадського керував керамічною школою у Миргороді. Після двох ув’язнень повернувся до Києва, де був поновлений у Академії мистецтв. З 1922 р. – професор Архітектурного інституту, а після реформи закладу – Інституту пластичних мистецтв. В. Г. Кричевськийбув одним з найперших митців, який працював на кіностудії в Одесі. За його участі до кінопрокату вийшли фільми: «Тарас Шевченко», «Звенигора» тощо.

У 1939 р. В. Г. Кричевському було присуджено звання доктора мистецтвознавчих наук. Восени 1943 р. переїхав до Чехословаччини. У 1948 р. переїхав до доньки Галини до Венесуели, де помер у 1952 р. У 1975 р. перепохований на українському цвинтарі штату Нью-Джерсі, США.

За часів гетьманату П. Скоропадського завдання з розробки державних символів було доручено Г. І. Нарбуту. Георгій (Юрій) Іванович Нарбут народився на хуторі Нарбутівка (нині с. Червоне на Сумщині) в родині нащадків козацької старшини. У 1906 р. закінчив Глухівську класичну гімназію. Упродовж 1906–1917 рр. мешкав у Санкт-Петербурзі, де навчався у Петербурзькому університеті на факультеті східних мов (згодом перевівся на філологічний), відвідував школу Імператорського товариства заохочення мистецтв. У 1914 р. призначений на посаду керівника гербового відділу Сенату, у 1915 р. став канцелярським службовцем департаменту герольдії.

У березні 1917 р. переїздить до Києва. У вересні цього ж року стає професором графіки Української академії мистецтв, а у лютому – ректором закладу. Займається книжковою графікою, розпочинає роботу над «Українською абеткою»та ілюструванням «Енеїди» І. Котляревського.

У 1917–1920-х рр. Г. І. Нарбутом були розроблено оформлення наступних банкнот: 100 карбованців 1-ї та 2-ї емісій, 250 карбованців, 2, 10, 100, 500 гривень, 3,6% облігацій вартістю 50, 100, 200 та 1000 гривень. В оформленні митець застосовував орнаменти у стилі українського бароко XVII–XVIIIст., зображення самопалу та тризуба. На ескізі 10-гривневої купюри були використані орнаменти українських книжкових гравюр XVIIст., 100-гривневої – зображення робітничого з молотом та селянка з серпом, а на реверсі – тризуб у лавровому вінку, 500-гривневій – алегорія «Молода Україна», в уособленні дівчини з вінком на голові. За часів П. Скоропадського розробив 100-рублевий кредитний білет, на якому зображений портрет Б. Хмельницького та проект розробленого ним герба. Нарбут працював над проектами Великого та Малого герба з червня по листопад 1918 р.

Варто відзначити, що на одній з банкнот було використано 9 варіантів оригінального шрифту, розробленого художником.

У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський затвердив розроблену Державну печатку. Вона мала зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого розміщено тризуб. Навколо восьмикутника – рослинний орнамент у стилі козацького бароко, а за ним – надпис «нарбутівським» шрифтом «Українська держава». Державну печатку було надруковано на купюрі у 1000 карбованців, введену до обігу у листопаді 1918 р. Однак, відречення гетьмана звело нанівець затвердження розроблених гербів.

Митець помер у 34 роки від висипного тифу у 1920 р. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. Проте, за відносно короткий, але плідний період творчої діяльності Нарбуту вдалося розробити власний упізнаваний стиль, який базувався на українському зображувальному фольклорі, характерними рисами якого були зображення козака Мамая, візерунки українських килимів, набійок, різьбярства, розписної кераміки. Зі здобуттям Україною незалежності виникла необхідність у введенні державної грошової одиниці. Одним із перших розробників гривні був В. І. Лопата. Василь Іванович Лопата народився у с. Нова Басань Чернігівської області. Закінчивши школу, у 1955 р. вступив до Майнівського зоотехнічного технікуму. У 1970 р. В. І. Лопата – випускник Київського художнього інституту, а власне – книжкової майстерні В. Касіяна. Наступні два роки він навчався у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР під керівництвом М. Дерегуса. Після переїзду у 1994 р. до США за станом здоров’я, проявився хист В. І. Лопати до літературної діяльності.

З-поміж його відомих ілюстрацій до книг слід відзначити: І. Франко «Каменяр», «Слово о полку Ігоревім», Т. Шевченко «Кобзар», М. Гоголь «Тарас Бульба», «Життя та творчість Г. Сковороди», серії «Хресний шлях України» тощо.

У колаборації з Б. Максимовим працював над розробкою грошової одиниці – гривні (1991 р.). Були зроблені ескізи до наступних купюр: 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 500 гривень. Цікавим фактом є те, що для 500-гривневої банкноти В. І. Лопата пропонував портрет Данила Галицького. На одному з варіантів цієї купюри на аверсі мало бути зображено портрет Г. Сковороди та на реверсі пейзаж Києво-Могилянської академії. Також В. І. Лопатою намальовано замок Любарта у Луцьку, який буде розміщено на реверсі 200-гривневої купюри, випущеної у 2001 р. Ним же була розроблена банкнота номіналом у 100 гривень, на аверсі якої був вміщений портрет Т. Шевченка, на реверсі– пейзаж Верховної Ради України. Банкнота не увійшла до обігу.

З документами митців можна ознайомитися у читальному залі ЦДАМЛМ України. Зокрема, документи, що стосуються творчості та діяльності В. Г. Кричевського зберігаються у фондах діячів української культури: Петрицького А. Г. (Ф. 237), Чернова Л. І. (Ф. 338), Малицького Ф. М. (Ф. 890), Костирко П. Ф. (Ф. 1036), колекції екслібрисів Олексіїва Р. І.(Ф. 1138), Документів діячів літератури і мистецтва з відомчих архівів прокуратури, суду і органів КДБ УРСР (Ф. 1196) та Собкевича А. І. (Ф. 1256).

Документи Г. І. Нарбута відклалися у фондах діячів української культури: Кочура Г. П. (Ф. 193), Калиниченко Л. П. (Ф. 241), Василько В. С. (Ф. 653), Української студії хронікально-документальних фільмів (Ф. 1009), Бугаєвича І. В. (Ф. 1149), колекції екслібрисів Олексіїва Р. І. (Ф. 1138), Горбачова Д. О. (Ф. 1174), Візира М. П. (Ф. 1360) та інших. Документи В. І. Лопати зможете знайти у фондах діячів української культури: Бедзика Д. І. (Ф. 278), Шевчука В. А. (Ф. 603), колекції екслібрисів Олексіїва Р. І. (Ф. 1138), Степовика Д. В. (Ф. 1290), Ханко В. М. (Ф. 1401) та інших.

Запрошуємо дослідників українського державотворення та української культури до читального залу Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

__________________________

Інформацію підготувала архівіст відділу використання інформації документів,канд. іст. наук Оксана Бублик.

Микола Холодний народився 31 липня 1939 р. у с. Карильському на Чернігівщині у селянській родині. Освіту здобував у Карильській (закінчив у 1954 р.), та у Ромоданівській (Полтавщина, 1961 р.) семирічних школах. Писав вірші з 1955 р. Перший вірш був опублікований у районній газеті «Радянська Коропщина». Брав активну участь у роботі сількорів Чернігівщини та Полтавщини, був членом Полтавського обласного літературного об’єднання.

У 1961 р. став студентом філологічного факультету Київського університету, де навчався заочно, бо працював літконсультантом у газеті «Молодь України». У 1962–1965 рр. у творчих відрядженнях багато подорожував Західною Україною та Донбасом. Включився у правозахисний рух, очоливши літстудію «Січ». У творах виступав на захист прав сільської молоді, яка не мала паспортів і не могла виїхати з села. У 1964 р. взяв участь у відновленні забороненого Клубу творчої молоді «Сучасник» (Київ, 1960–1964 рр.), виступав із забороненими віршами. Підтримував зв’язки з І. Дзюбою, С. Параджановим, В. Стусом, А. Горською. З середини 1960-х рр. зазнавав переслідувань і залякувань. У 1965 р. був відрахований з 5 курсу університету за виступи на обговоренні роману А. Іщука «Вербівчани». Навчання завершив у Одеському університеті у 1968 р.

У 1969 р. за збірку «Крик з могили», видану у Балтиморі, Парижі і Торонто, М. Холодний був висланий з Києва. Його твори не друкувались в Україні і були заборонені до прочитання. Проте поет продовжував брати участь в організації «симоненківських вечорів» літературно-політичного спрямування у вузах, приватних квартирах, художніх майстернях А. Горської. Разом з Григорієм Чубаєм входив до редколегії львівського самвидавного журналу «Скриня» (з 1971 р.). За прилюдне читання віршів відсидів 15 діб у Лук’янівській тюрмі, де оголосив голодування. У 1960–70-х рр. працював вчителем, науковим співробітником у різних установах.

У 1972 р. заарештований за «антирадянську пропаганду» і звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», а 7 липня 1972 р. у газеті «Літературна Україна» було опубліковано нібито написаний заарештованим поетом лист із визнанням своєї провини. М. Холодного було звільнено з посади інженера-меліоратора і вислано з Києва до Вінниці.

У 1976 р. звільнений з Вінницького обласного краєзнавчого музею. У пошуках роботи переїхав до Остра. У 1984 р. М. Холодний звернувся до Р. Рейгана з проханням про політичний притулок. Був членом Національної Спілки письменників України, з 2002 р. – членом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Поет був більше відомий за кордоном, аніж на Батьківщині: американський бібліографічний інститут присудив М. Холодному звання «Людина року-99» із занесенням до міжнародного довідника «Видатні діячі ХХ сторіччя».

Є автором поетичних збірок «Кобзар №3» (1969), «Крик з могили» (1969), «Сутеніє в душі» (1969), «Про душу в пісні та про пісню в душі» (1979), «Вишенька» (1986), «Дорога до матері» (1991), «Усмішка Джоконди» (1986), «Золоті ворота», поеми-симфонії «Махно» (1998–1999).

Як літературознавець, відомий працями «Про душу в пісні та про пісню в душі» (1979), «Хто вбив Михайла Осадчого?» (1996), «Каменюк і Петрарка. Долі “внутрішньої еміграції”» (1997), «Мотиви смерті в українському мистецтві на порозі 70-х років».

М. Холодний є автором статей на літературно-мистецькі і суспільно-політичні теми, опублікованих у 1960–90-х рр.: «Чи зустрічався Шевченко з Вересаєвим?», «Мощі чи живе тіло поезії?», «Ця мова велична і проста», «Виростуть сади», «На тракторі з рушниками», «Невдовзі після смерті Сталіна» та ін.

25 років ім’я М. Холодного та його творчість перебували під забороною. Реабілітований у травні 1991 р. У 1993 р. уперше в Україні вийшла його збірка поезій «Дорога до матері», у 1995 р. – «Усмішка Джоконди», у 1997 – книга «Голгофа Михайла Осадчого», у 1997 р. – «Каменюк і Петрарка». В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Ю. Мушкетик, І. Дзюба та ін. високо оцінювали громадську позицію поета та його творчість.

Микола Холодний помер у середині лютого 2006 р. у м. Остер. Документи, що зібрані у фонді М. К. Холодного, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України ним особисто у 1998–2002 рр. Вони охоплюють період з 1930-х рр. до 1999 р. Фонд налічує 379 од. зб. Основний масив документів складають: епістолярна спадщина митця; творчі матеріали (машинописи і рукописи поезій, літературознавчих праць, статей, виступів, стенограми інтерв’ю); матеріали до біографії М. Холодного (автобіографія, посвідчення, довідки, матеріали про переслідування, матеріали літературної і службової діяльності та інші особисті документи). Також представлені матеріали про фондоутворювача (статті, повідомлення, запрошення) та образотворчі матеріали (індивідуальні, групові фото, фото з колегами та у колі родини).

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду М. К. Холодного Ф.1348 (оп. 1), до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української мови, літератури та культури в цілому ознайомитись з документами у читальному залі

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук,Ігор Резнік

Анатолій Паламаренко народився 12 липня 1939 р. у м. Макарові Київської області у родині колгоспників. У школі полюбляв читати вірші і гуморески, виступати на концертах. Після закінчення школи навчався у Білгород-Дністровському культурно-просвітницькому технікумі. Потім вступив до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, де навчався акторської майстерності у класі В. А. Неллі. Улюбленим предметом були заняття зі сценічної мови. Виконував драматичні та комедійні ролі на сцені учбового театру Інституту. Після закінчення інституту був направлений на роботу до Хмельницького обласного драматичного театру ім. Г. І. Петровського, у якому попрацював рік і повернувся до Києва. В 1962 р. на Республіканському конкурсі артистів-читців імені Тараса Шевченка був удостоєний звання лауреата. У 1964 р. був зарахований на посаду артиста розмовного жанру до Київської державної філармонії. Дебютував програмними композиціями «Фата Моргана» (за повістю М. Коцюбинського) та «Кайдашева сім’я» (за повістю І. Нечуя-Левицького»), у яких озвучив різним голосом усіх персонажів. До найбільш успішних виступів також належать композиції за творами «Ярмарок» Остапа Вишні, «Сон» Т. Шевченка, «Зачарована Десна» О. Довженка, «Вир» Г. Тютюнника, «Трубить Трубіж» Б. Олійника.

Творчий доробок артиста включає сотні концертів у концертних залах, вузах, на заводах, виступи на Декадах і Днях української літератури і мистецтв у радянських республіках та за кордоном. У 1979 р. йому присвоєно звання Народного артиста УРСР.Особливе місце у творчості митця займає Шевченкіана: виступи з композиціями «Дума Кобзарева», «Сон», «Гайдамаки» стали важливими подіями в мистецькому житті України кінця ХХ століття. Також Анатолій Паламаренко займався озвучкою українських мультфільмів: «Три паньки хазяйнують» (1990), «Три паньки на ярмарку» (1991), «Лис Микита» (2005–2007).

У 1993 р. Анатолій Паламаренко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, а в 2009 р. був удостоєний звання Героя України.

Викладає курс сценічної мови у Національній музичній академії ім. П. Чайковського, читає лекції з предмету «Слово» студентам національних університетів ім. Т. Шевченка та М. Драгоманова.

Запрошуємо дослідників і шанувальників українського мистецтва ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала провідний архівіст відділу використання інформації документів, М. Н. Мойсик

Майбутній лідер та ідеолог гетьманського руху народився 15 травня 1873 р. у родині офіцера Петра Скоропадського у німецькому місті Вісбадені, походив зі старовинного козацького старшинського роду (є нащадком брата гетьмана Івана Скоропадського). Зростав у родовому маєтку Тростянець у Чернігівській губернії. Навчався у Стародубській гімназії. У 1886–1893 рр. здобував військову освіту у Пажеському корпусі. У 1897 р. отримав звання поручника. Здібний молодий офіцер проявив себе на фронтах російсько-японської війни 1904–1905 рр. та дослужився до звання генерал-майора Імператорського полку Миколи ІІ. У роки Першої світової війни проявив себе як здібний командир кавалерійських частин. 22 січня 1917 р. генерал-лейтенант Павло Скоропадський очолив 34-й армійський корпус, який перебував на території України. У цей час він вперше познайомився з українським революційним рухом.

У травні 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд прийняв рішення про створення української національної армії і 34-й корпус було перетворено на 1-й український корпус. Після більшовицького перевороту у Петрограді у листопаді 1917 р. Павло Скоропадський визнав владу Центральної Ради та відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го гвардійського корпусу.

З березня 1918 р. перебував в опозиції до Центральної Ради та створив партію військовиків і землеробів «Українська Громада». Після розгону німцями Центральної Ради 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський у Софійському соборі був проголошений Гетьманом Української Держави. За військової підтримки Німеччини Гетьман сконцентрувався на внутрішній політиці, одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української Держави. Так, 16 травня 1918 р. видано циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради», за якими всі акти законодавства, «якщо вони не скасовані Урядом Української Держави», зберігають свою чинність. Правові основи існування Української Держави були закріплені впродовж 1918 р. у комплексі нормативно-правових актів, які виконували функцію Конституції Української Держави.

У Гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. (автор проєкту – дипломат О. О. Палтов) Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом усієї України. Управління Українською Державою мало здійснюватися через посередництво уряду – «Кабінету Міністрів», членів якого призначав Гетьман. Проголошувалася підготовка до виборів в український парламент (Сейм), відновлювалися права приватної власності та економічні свободи. Грамоти були офіційними актами державної влади, що видавалися від імені Гетьмана та закріплювали політичні зміни в державі (грамоти від 29 жовтня та 14 листопада 1918 р. декларували новий внутрішній і зовнішньополітичний курс).

«Закони про тимчасовий державний устрій» від 29 квітня 1918 р., написані О. Палтовим за зразком «Основных государственных законов Российской империи» (1906 р.), остаточно закріпили підвалини Української Держави. Документ містить 7 розділів та 44 статті. Гетьман ставав головою Української Держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем Збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів та міністрів, контролювати зовнішню та податкову політику, вводити воєнний стан та надавати амністію. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та держслужбовці відповідали перед Гетьманом за стан державного управління. Генеральний суд ставав вищим судовим і правоохоронним органом. Його голова і члени призначалися Гетьманом. Державний устрій України мав бути визначений Сеймом України. Павло Скоропадський з метою збереження традицій проголосив себе гетьманом, а не королем, та декларував тимчасовий характер гетьманської влади.

2 червня 1918 р. прийнятий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Він встановлював компетенцію Ради Міністрів у процесі законотворчості. Цікаво, що до червня 1918 р. в Україні взагалі не існувало спеціальної процедури законотворчості. Її розробили і застосовували саме в часи Української Держави.

2 липня 1918 р. Гетьман затвердив Закон про громадянство Української Держави. Під українським громадянством розумілася «державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина» (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство.

Всього керівництво Української Держави ухвалило понад 500 нормативних актів (про сенат, адміністративний устрій, місцеві вибори тощо), в тому числі й новий виборчий закон про вибори до Сейму, які планувалося провести у 251 виборчому окрузі 15 лютого 1919 р. Серед новацій було й прийняття першого державного Бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 р. у «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».

Павло Скоропадський також ініціював розробку проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі..., у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо... буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко». Запрошуємо дослідників і шанувальників української історії ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук, Ігор Резнік

Микола Упеник народився 14 червня 1914 р. у слободі Платове-Іванівка , Ростовської області в родині робітника. Освіту здобував у Фабрично-заводській семирічці при заводі в Луганську. Працював на верстатобудівному заводі складальником і слюсарем. У 1938 р. закінчив Літературний інститут імені О. М. Горького, у 1940 р. – Ворошиловградський педагогічний інститут (нині – Луганський національний університет імені Тараса Шевченка). Працював у редакції газети «Луганська правда». У роки Другої світової був на фронті.

Після війни працював заступником головного редактора газети «Радянське мистецтво» та журналу «Всесвіт». Був редактором газети – «Культура і життя»).

Першу збірку поезій «Лірика» Микола Упеник видав у 1935 р. Інші відомі збірки поета: «Поезії» (1946), «Краснодонський зошит» (1947), «Слово про вічну дружбу» (1949), «Українська поема» (1950), «Вітчизна миру» (1951), Пісні з дороги» (1964), «Поезії» (1967), «Земні орбіти» (1968), «Цим живу» (1971), «Багряне листя» (1974) та ін. Серед творів поета зустрічаються як романтичні вірші, так і вірші, присвячені шахтарській праці. Писав й поезії для дітей (наприклад, «Про Донбас: Билиця для дітей» (1989).

Митець також є автором сценаріїв документальних фільмів «Серця молодих» (1957) й «Україна 1960» (1960).

Микола Олександрович Упеник помер 11 вересня 1994 р. у м. Києві, похований на Байковому кладовищі.

Документи, що зібрані у фонді М. О. Упеника, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України дружиною Р. О. Упеник у 1996 р. Вони охоплюють період з 1929 р. до 1994 р. Фонд налічує 265 од. зб. Основний масив документів складають творчі матеріали (машинописи і рукописи поезій, клавіри пісень на слова М. Упеника, переклади віршів з іноземних мов на українську, статті, нариси, стенограми інтерв’ю); образотворчі матеріали (портретні, групові фотографії, фото у колі родини); матеріали про фондоутворювача (статті, повідомення, відгуки на його твори); епістолярна спадщина (листи, телеграми, вітальні листівки до М. Упеника від колег, установ і організацій). Також представлені матеріали до біографії фондоутворювача (автобіографія, членські квитки і посвідчення особи, записні книжки, дипломи, грамоти, подяки тощо).

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду М. О. Упеника Ф.937 ( оп.1 ), ( оп.2 ) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української мови, літератури та культури вцілому ознайомитись з документами у читальному залі

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук, Ігор Резнік

Махновець Леонід Єфремович (літературний псевдонім Леонід Озерний) народився 31 травня 1919 р. в селі Озера (Озерна) на Київщині. Його батько працював рахівником, а мати – вчителькою початкових класів. Хлопець розпочав навчання у рідному селі, однак його довелося перервати зимою 1929 р. Батька примусово відправили у Біломорканал, а всю родину – на Північ. Згодом їм вдалося втекти до Ленінграда, а звідти – на Південь.

Завершувати шкільну освіту Леонід приїхав до Києва. Після закінчення школи хлопець стає студентом українського відділення філологічного факультету Київського університету. Навчання давалося легко, проте, деякі вчителі свідомо занижували Леоніду оцінки через його небажання вступати до комсомолу. Навчання перервала війна. Потрапивши в евакуацію, Леонід працював ремонтником на залізниці. З кінця 1943 р. і до жовтня 1945 р. перебував у діючій армії. З фронтом дійшов до Чехословаччини, був поранений.

З мобілізацією він повертається до навчання і успішно завершує його у 1947 р. З квітня по серпень того ж року працює викладачем у Ржищівському педагогічному училищі, а у вересні вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Після її закінчення у 1950 р. був прийнятий на роботу в цьому ж закладі, проте його невдовзі було звільнено через втручання КДБ.

З жовтня 1950 р. до листопада 1955 р. працює старшим науковим співробітником, завідуючим відділом Державного музею Т. Г. Шевченка АН УРСР. В 1951 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури 16-18 ст.». В листопаді 1955 р. Леонід Єфремович працює в Інституті літератури АН УРСР. Він став автором книг «Гумор і сатира української прози 16-18 ст.» (1964 р.) та «Григорій Сковорода. Біографія.» (1972 р.). Також досліджував давню українську літературу, творчість Кобзаря, Григорія Сковороди, Івана Франка та ін. Був співавтором багатотомного видання «Історія української літератури» (1967 р.). Також уклав бібліографічний словник «Українські письменники» (1960 р.), упорядкував кілька видань пам’яток української літератури «Давній український гумор і сатира» (1959 р.), «Українські інтермедії 17-18 ст.» (1960 р.), «Слово о полку Ігоревім» та його поетичні переспіви і переклади (1967 р.). У 1965 р. захистив докторську дисертацію на тему «Сатира і гумор української прози 16-18 ст.».

Незважаючи на те, що роботи Леоніда Махновця були відомими, а сам автор – шанованим науковцем, якого неодноразово запрошували працювати в Гарвардському університеті, він не пройшов конкурс в Інституті літератури АН УРСР і був звільнений з роботи. В 1975 р. Леоніду вдалося влаштуватися на роботу в Інституті археології АН УРСР, де він і працював до виходу на пенсію.

Понад 30 років Леонід Махновець присвятив науковій роботі. Він написав декілька сотень статей та ґрунтовних досліджень з давньої та сучасної української літератури. У 1989 р. ним був здійснений переклад з давньоруської на сучасну українську мову «Літопису руського», зробленого з тексту Іпатіївського літописного кодексу 14 ст. Науковець провів величезну роботу з уточнення хронології подій та генеалогії персонажів. Склав цінні покажчики київських князів та митрополитів як для фахівців, так і для широкого кола читачів. «Літопис руський» в українській науці по праву вважається енциклопедією Київської Русі від найдавніших часів до кінця 13 ст. За цю працю Леонід Єфремович було присуджено Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1990 р.). По завершенні роботи над «Літописом руським» Л. Махновець повернувся до «Слова о полку Ігоревім». 1989 р. виходить друком видання «Про автора “Слова о полку Ігоревім”».

Автор починає працювати над новою книжкою «Ватра з глибини віків», в якій вперше здійснив переклад Києво-Печерського Патерика. Проте, слабке здоров’я не дозволило науковцю працювати в повну силу. Помер вчений 19 січня 1993 р. Похований на Байковому кладовищі поруч зі своїм товаришем М. О. Лукашем.

До архіву-музею документальні матеріали почали надходити з 1992 до 2002 рр. від самого науковця та його дружини Г. С. Соколовської. Серед творчих матеріалів – наукові дослідження про творчість І. Я. Франка та Г. С. Сковороди; праці на тему давньої української літератури; ряд статей з літературознавства; рецензії, чорновий варіант перекладу з давньоруської мови «Літопису руського» та ін. Розділ листування представлений, зокрема, листами О. Т. Гончара, М. П. Бажана, О. І. Білецького та інших осіб до фондоутворювача. Серед біографічних матеріалів знаходимо особисті документи, матеріали наукової, службової та громадської діяльності. Образотворчі матеріали відображені індивідуальними та груповими світлинами науковця. У фонді також містяться деякі документи Г. С. Соколовської, зокрема, записи щоденникового характеру, листи до неї від В. К. Малика та редакційно-видавничої ради АН УРСР та ін.

Документи, що висвітлюють життєвий та науковий шлях Махновця Л. Є. також зберігаються у фондах діячів української культури: Стеценка Л. Ф. (Ф.79); Шелюбського М. Х. (Ф.354); Косарика-Коваленка Д. М. (Ф. 513); Спілки письменників України (Ф.590); Барабаша Ю. Я. (Ф.842); Мисника П. Д. (Ф.1055) та у інших фондах.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду Л. Є. Махновця (Ф. 1198, оп.1.) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української мови, літератури та культури вцілому ознайомитись з документами у читальному залі

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала провідний архівіст відділу використання інформації документів, М. Н. Мойсик

Панас Мирний (справжнє ім’я Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 в родині бухгалтера повітового казначейства в Миргороді що на Полтавщині.

У 1858–1862 рр. навчався в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі. Працювати почав з 14-літнього віку. У 1863 р. Панас вступає на чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. 1864 р. переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом займає подібну посаду в Миргородському казначействі.

На 1860-ті рр. припадають його перші спроби літературної творчості та фольклорної діяльності. Зібрані Панасом фольклорні матеріали згодом опублікував його старший брат Іван Білик у збірках «Народные южнорусские сказки» (1869 р.) та «Чумацкие народные песни» (1874 р.). З 1871 р. Панас жив і працював у Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Зразкове виконання службових обов’язків дозволило йому досягнути високого чину дійсного статського радника. Однак творчу натуру Панаса не приваблювала чиновницька кар’єра і він почав пробувати свої сили на літературній ниві. Прикладом для наслідування був брат, який вже з початку 1860-х рр. публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в журналі «Основа», а згодом видав окремі збірки казок і пісень, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Літературна творчість стає справжньою розрадою Панаса і він з натхненням написав свої перші твори–вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав». Письменник підписався іменем Панас Мирний. Твори вийшли друком за кордоном у 1872 р. у журналі «Правда». У 1870–1880-х рр. письменник продовжує активну творчу діяльність. З огляду на цензурні переслідування українського слова в Російській імперії друкувались за кордоном.

У 1874 р. в журналі «Правда» були надруковані нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П’яниця». У 1875 р. в співавторстві з братом було завершено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але у зв’язку з Емським указом в Російській імперії цей твір не був опублікований і вперше з’являється у Женеві у 1880 р. У 1877 р. також у Женеві надруковано повість «Лихі люди».

Лише в середині 1880-х рр. твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». У 1886 р. в Києві виходить збірник творів «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Разом із тим, його твори «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве» друкуються в західноукраїнських збірниках та журналах.

Панас Мирний активно займався громадською діяльністю. З 1875 р. брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був заснований у Полтаві. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам’ятника ІвануКотляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до боротьби за свободу й рівні права жінок. Тісно співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 р. почав видаватися в Полтаві. 1914 р. став роком заборони вшанування пам’яті Кобзаря. Письменник у своїй відозві висловив протест і невдоволення політикою російської влади. З цих причин з 1915 р. поліція почала активний пошук «політично підозрілої особи» Панаса Мирного. Письменник змушений був конспіруватися, тому його персона для широких мас читачів та для офіційної влади була невідомою. Після 1917 року Панас Мирний, незважаючи на свій похилий вік та тогочасну фінансову та економічну скруту, працював у Полтавському губфінвідділі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Похований у Полтаві. Документи, що стосуються творчості та діяльності письменника зберігаються у фондах діячів української культури: Шульманської О. М. (Ф. 39); Руліна П. І. (Ф. 90); Плевако М. А. (Ф. 271); Тичини П. Г.(Ф. 464); Косарика Д. М. (Ф. 513); Герасименка В. Я. (Ф.1134); Грипича В. Г. (Ф. 1387) та інших.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури та української культури вцілому ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала провідний архівіст відділу використання інформації документів, М. Н. Мойсик

Марія Донець-Тессейр народилася 4 травня 1889 р. у м. Києві у родині педагога. Освіту здобувала у підготовчому класі Київської Міністерської (Ольгинської) жіночої гімназії та у Київській Фундуклеївській жіночій гімназії. Навчалась вокалу у Варшавському музичному училищі у співака О. П. Мишуги, а потім – у Віденській Академії музики і виконавської майстерності (1909–1911 рр.) та Міланській консерваторії (1912–1915 рр).

Співачка мала чудове колоратурне сопрано. Дебютувала в Італії у 1914 р. у операх Г. Доніцетті «Дон Паскуале» і «Любовний напій», а в Києві – у 1915 р. в опері П. Чайковського «Пікова дама». У 1916 р. вона продовжила виступи на сцені Київського театру опери і балету, яку полишила аж 1948 р. у зв’язку з переходом до викладацької діяльності. У 1922–1923 рр. співала у Житомирській опері, у 1923–1924 рр. – у Свердловській опері.

За роки вокальної кар’єри вона створила десятки чудових жіночих образів, найвідомішими з яких є партії Оксани («Запорожець за Дунаєм»), Джільди («Ріголетто»), Панночки («Утоплена»), Царівни Лебідь («Казка про царя Салтана»), Марильці («Тарас Бульба»), Оксани («Різдвяна ніч»), Розіни («Севільський цирульник»), Віолетти («Травіта»), Маргарити («Фауст»). Найкраще підкреслює вокальні таланти М. Е. Донець-Тессейр та її здатність до перевтілення на сцені роль у опері-трагедії Лео Деліба «Лакме», яка була у 1920-30-х рр. дуже популярна в Європі і ставилася більше 1000 разів. Співачка блискуче зіграла юну індійську жрицю Лакме та переконливо відтворила трагічну історію її кохання.

З 1935 р. працювала викладачем Київській консерваторії, з 1946 р. – доцентом, з 1953 р. – професором. Мешкала у будинку письменників Роліт. Марія Донець-Тессейр стала авторкою десятків наукових статей та методичних рекомендацій з теорії музики та питань викладання вокалу. У 1950–60-х рр. регулярно проводила відкриті уроки вокалу, семінари з питань вокального виховання, брала участь у Всесоюзних нарадах і Декадах мистецтва, де детально розповідала про свій досвід виховання ліричних і колоратурних сопрано. Виховала ціле покоління оперних співаків, серед яких М. Міщенко, Р. Колесник, Н. Куделя, В. Вотріна, Є. Мірошниченко, С. Чуйко, І. Масленікова та ін. У 1969 р. співачці було присуджене почесне звання Народної артистки УРСР.

Життя Марії Донець-Тессейр обірвалося 15 грудня 1974 р. у м. Києві. Співачка похована на Звіринецькому кладовищі.

Документи, зібрані у фонді М. Е. Донець-Тессейр, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України нею особисто 11 серпня 1968 р. Вони охоплюють період з 1842 р. до 1989 р. Фонд налічує 2 описи на 435 од. зб. Основний масив документів складають творчі матеріали (машинописи методичних статей, нарисів з теорії музики, рецензії, відгуки, виступи на конференціях), матеріали до біографії фондоутворювача (спогади, записні книжки і нотатки за 1949–1964 рр., атестат, квитки, посвідчення, дипломи, грамоти, вітання, заповіт) та епістолярна спадщина. У невеликій кількості представлені образотворчі матеріали (індивідуальні та групові фото в житті, фото в ролях) та афіші опер за участю співачки.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відскановані описи особового фонду М. Е. Донець-Тессейр (Ф. 122, оп.1.), (Ф. 122, оп.2.) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української музики ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук,Ігор Резнік

У 1932-1940 рр. працював у редакціях газет «Вісті» та «Київська правда», а також у часописах «Вітчизна» та «Україна». Поет був учасником Другої Світової війни. По закінченню війни він деякий час працював секретарем Павла Тичини і продовжував вести перекладацьку діяльність. Широко відомі його художні переклади творів з різних мов світу: грузинської, татарської, чуваської, албанської, англійської, грецької, іспанської, італійської, польської, китайської та багатьох інших.

Враження воєнних років лягли в основу багатьох віршів та пісень, які увійшли до збірки «Україна сонячна моя» з передмовою В. Сосюри (1966 р.).

Поезії Олекси Миколайовича друкувалися в численних альманахах, збірках та журналах. Про творчість поета писали багато діячів української культури: П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, П. І. Майборода та ін.

Під головуванням Олекси Миколайовича часто відбувалися засідання секції художнього перекладу у Спілці письменників, зокрема, обговорення перекладу Бориса Тена «Одиссеї» Гомера під час підготовки до друку.

Значну частину свого життя поет присвятив творчості Кобзаря, написавши низку поетичних творів: «Голос Кобзаря» (1942 р.), «Здрастуй, земле Тарасова!» (1944 р.), «Пам'ятник в Канаді» (1956 р.), «Шевченко і Олдрідж» (1957 р. ), «Сеспель перекладає „Катерину“» (1960 р.), «Слався, великий Кобзарю» (1964 р.) та ін. Олекса Новицький упорядкував двотомну антологію «Поезія грузинського народу» (1961 р., у співавт.), антологію молодої поезії «Райдужними мостами» (1968 р.), «Сонячне гроно» (1970 р.), «Голоси Азербайджану» (1981 р.) та ін. видання; виступив редактором кількох збірників перекладів.

Олекса Новицький був відомим і як поет-пісняр. Ним написано багато пісень у співавторстві з відомими українськими композиторами – К. Данькевичем, С. Козаком, С. Людкевичем, Л. Ревуцьким та ін. Поет став автором тексту пісень до кінофільмів: «Голубі дороги» (1947 р.), «Калиновий гай», «Доля Марини» (1953 р.), «Народжені бурею» (1957 р.), «Киянка», «Спадкоємці» (1960 р.), «Між добрими людьми» (1962 р.).

Помер 26 червня 1992 року в Києві.

Документальні матеріали поета до Архіву-музею передавала його невістка І. В. Новицька у 1992-1993 рр. З-поміж творчих матеріалів зберігаються: поетичні збірки, окремі вірші, сценарії, нариси, виступи поета та рецензії на його твори інших письменників. Значний масив документів відображає перекладацьку роботу – переклади прозових, драматичних та поетичних творів, які систематизовані за абеткою мов. Цікавими для вивчення є зошити з віршами, написані поетом та перекладені ним з інших мов. Окремим розділом подана епістолярна спадщина. Матеріали до біографії представлені документами службової, громадської та літературної діяльності. Образотворчі матеріали відображені індивідуальними та груповими світлинами. Цікавим є розділ, що вміщує в себе підбірку відомостей про родину Косачів.

Документи, що стосуються діяльності та творчості поета зберігаються також у фондах діячів української культури: Кауфмана Л. С. (Ф. 4); Смілянськго Л. І. (Ф. 21); Малишка А. С. (Ф. 22); Козланюка П. С.(Ф. 86); Козака Є. Т. (Ф.166); Ільченка О. Є. (Ф.197); Бажана М. П. (Ф. 535) та багатьох інших.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає відсканований опис особового фонду О. М. Новицького (Ф. 1181, оп.1.) до інформаційного повідомлення проекту «АРХІВажлива СПРАВА».

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури та української культури в цілому ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготувала провідний архівіст відділу використання інформації документів, М. Н. Мойсик

Микола Гоголь народився 1 квітня 1809 р. у с. Великі Сорочинці на Полтавщині у родині письменника, драматурга і поміщика В. П. Гоголя. Втратив батька у віці 15 років. Виховувався переважно бабусею Тетяною Семенівною, яка привила йому любов до української мовно-музичної культури.

Освіту Микола Гоголь здобував у Полтавському повітовому училищі (1818–1819 рр.) та в Ніжинській гімназії вищих наук (1821–1828 рр.). Під час навчання найбільше зацікавився усною народною творчістю і мріяв стати письменником.

У 1828 р. Микола Гоголь переїхав до Петербурга, де працював чиновником Департаменту уділів. У 1834 р. призначений ад’юнктом по кафедрі історії Санкт-Петербурзького Імператорського університету, а у 1835 р. очолив кафедру. У середині 1830-х рр. припинив педагогічну діяльність і зайнявся драматургією.

У червні 1836 р. виїхав за кордон, де з перервами прожив 10 років (у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії). Саме в Італії ним була завершена робота над поемою «Мертві душі».

Літературно-драматичною творчістю Микола Гоголь почав займатися рано. Зокрема, під час навчання у Ніжинській гімназії у 1820-х роках був актором і режисером-постановником вистав. У Ніжині видавав у місцевих журналах і альманахах свої перші вірші («Італія», «Дві рибки», «Новосілля» та ін.).

Микола Гоголь вважається одним з основоположників реалізму в літературі і засновником соціально-критичного («гоголівського») напряму у прозі і драмі.

Першими творами, опублікованими письменником після переїзду до Петербурга, стали поема «Ганс Кюхельгартен» (1829) і повісті «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», «Сорочинський ярмарок», «Травнева ніч» (1829) (з яких розпочався цикл «Вечори на хуторі біля Диканьки»). Ці романтичні твори були насичені усною народною творчістю. У 1831 р. опубліковано уривок незавершеного історичного роману «Гетьман».

З виходом у 1835 р. збірок «Арабески» (містила науково-популярні статті з історії мистецтва, напр. «Малоросійські пісні»), «Петербурзькі повісті» («Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного», «Ніс») та збірки у 2 томах «Миргород» (включала повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій») до Миколи Гоголя прийшла літературна слава.

Рубіжною подією в творчості Миколи Гоголя став вихід п’єси «Ревізор» (1836), написаної у жанрі соціальної комедії. Вона викликала у суспільстві фурор, оскільки з небаченою силою і прямотою висміювала тогочасні суспільні проблеми.

У 1842 р. опубліковано перший том поеми «Мертві душі» та перероблений варіант історичного роману «Тарас Бульба». Після 1848 р. Микола Гоголь посилено працював над другим томом «Мертвих душ», рукопис якого спалив незадовго до своєї смерті. Життя Миколи Гоголя обірвалося 4 березня 1852 р.

Основний масив документів, що висвітлюють життя і творчість М. В. Гоголя складають творчі матеріали (інсценізації його прозових та драматичних творів, портрети письменника, ілюстрації до творів), статті літературознавців про нього та документи на вшанування його пам’яті. У невеликій кількості представлені матеріали про письменника та його епістолярна спадщина. Також у Фонді друкованих видань ЦДАМЛМ України зберігається унікальна колекція творів М. В. Гоголя, у тому числі «Повне зібрання творів у 8 томах», видане у XIX ст.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

https://csam.archives.gov.ua/ukr/informuemo_gromadskist/

__________________________

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік